ГоловнаКонтактиКарта СайтуEnglish

Футбол : Володимир Ковалюк: «У Львівський спортінтернат у совєцькі часи пробитися було непросто»


     За 22 роки гравецької кар’єри він встиг повиступати відразу в 14 клубах.
    В інтерв’ю нинішній наставник івано-франківського «Тепловика», вихованець Львівського училища фізичної культури Володимир Ковалюк (на фото) розповів, як грав за коври у «Карпатах», як розлютив Олега Лужного, чому був улюбленцем російського олігарха, чим здивував Лобановського, як підкоряв Бразилію під керівництвом Штанґе і як Кварцяний з Кушликом шваброю "демонстрували" Матросова.
- Пане Володимире, якщо мені не зраджує пам’ять, ви – єдиний уродженець одного з наймальовничіших містечок Гуцульщини Косова, котрому вдалося у футболі здійнятися так високо.
- У вищій лізі крім мене не грав точно ніхто. А ось у першій за бурштинський "Енергетик" не так давно грав Микола Лазорик. У "Шахтарі" до команди U-21 свого часу доріс Іван Луканюк з Кутів на Косівщині. Але то, мабуть, і все. З огляду на географічне розташування, у нас ліпше розвинений лижний спорт. Я теж трохи катався. А з м’ячем вовтузитися полюбив на подвір’ї поруч із нашим будинком. Бив м’ячем у стіну чи у двері гаража. Хресний тато мені ще тоді говорив: "Володю, ти будеш грати в київському "Динамо". Ще навіть до школи не ходив, але сказане переросло у мрію. З нею записався у косівську футбольну школу, а звідти потрапив до київського спортінтернату. Може, так у столиці й залишився б, але то був рік, коли зірвалася Чорнобильська атомна. Батьки забрали мене з Києва і більше туди не пускали. Довелося київське спортивне училище змінити на львівське. Власне, звідти найталановитішим випускникам – пряма дорога в "Карпати".
- Серед тих щасливців були й ви.
- Сприймав цей крок як наближення до мети – потрапляння в "Динамо". У часи нашого дитинства працювало два телеканали – "Центральне телебачення" Москви і УТ-1. Відповідно, крім матчів за участю киян інших не бачив. Зрозуміло, що за "Динамо" вболівала вся Україна. Наш Косів – не виняток. Тим паче, що то був 1986-й, коли команда Лобановського трощила всіх і вся, що вдома, що на міжнародній арені.
А у Львові мені в перші місяці навчання було непросто. Я ж прийшов пізніше, коли навчальний рік був у розпалі. Команда вже була сформована і мені потрібно було доводити, що на щось здатен. Але був фізично сильний, мав потужний удар з лівої. Тренувався під керівництвом нині покійних Левка Броварського й Едварда Козинкевича. Вони відразу попередили мене, що перший рік буде вирішальним. "Заграєш – залишишся, ні – поїдеш додому". Старався страшенно і вже через півроку грав в основному складі. То вже була віха, адже у львівський спортінтернат у совєцькі часи пробитися було непросто. Ще до мене футбольна команда цього УФК вигравала чемпіонат СССР, а ми трохи згодом стали третіми в Союзі.
У "Карпати" потрапив, коли мені було 18, після 12-ти років навчання в інтернаті. Наш клас був експериментальним, після завершення УФК всі випускники отримували дипломи. Львівський клуб у час мого приходу виступав у буферній зоні чемпіонату СССР. Перший матч врізався у пам’ять назавжди. Хвилин за десять до фінального свистка тренер Володимир Булгаков випустив мене на заміну в домашньому поєдинку з чернівецькою "Буковиною", яка тоді була лідером і виходила в першу лігу. Ми вели 2:1. Коли вибігав на поле, мандражував надзвичайно – трусилися ноги і руки, боявся, щоб нічого не зіпсувати. Поряд грали такі аксакали як Степан Юрчишин та Віктор Рафальчук, було боязко і почесно водночас. Але в цілому з хвилюванням впорався.
- Про самостійну тренерську діяльність легендарного гравця "Карпат" Володимира Булгакова відомо вкрай небагато. Володимир Петрович більш знаний як багаторічний асистент Євгена Лемешка.
- У "Карпатах" у 1990-му були такі футболісти, яким і тренер був не дуже потрібен. Двох з них я вам вже назвав. Також можу згадати Василя Леськіва, Романа Деркача, Юрія Гія. Та ще й молодь дуже сильна – Сашко Чижевський, Володя Шаран, Руслан Забранський, Толик Мущинка. Від тренера за таких умов вимагається вміння гарно налаштувати команду і обрати правильну тактику на матч.
Найбільше вразив тоді Юрчишин. На тренуваннях він перед виконанням штрафного метрах в 20-25-ти від воріт міг спитати воротаря, у який кут бити. А після того забивав. У Степана ноги хрестоподібні, начебто нефутбольні, але удар він мав поставлений майже ідеально.
- У першому чемпіонаті України ви вже виступали під керівництвом Юрчишина-тренера.
- Він мене повернув у "Карпати" після виступів за першолігову стрийську "Скалу". А до того весь сезон-1991 відіграв за інші "Карпати" – з Кам’янки-Бузької. Точніше, то була одна й та ж команда, але в 1992-му вона змінила прописку і переїхала в Стрий.
- У складі "Скали" ви провели два поєдинки, які на зорі незалежності викликали резонанс в усій Україні.
- Коли ми приїхали на перший кубковий матч до Києва, Валентин Ходукін, який до того був моїм викладачем в Інституті фізкультури, а на той момент вважався тренером-консультантом "Скали", сказав нам: "Хлопці, за "Динамо" грають такі ж люди, як і ви. Тільки отримують вони значно більше. Не бійтеся – виходьте і бийтеся. Важливо, що ви продемонстрували наш західняцький дух. Будете боротися на кожному клаптику поля – не програєте".
Ці слова вселили віру в наші сили. Хоча мандраж, звісно, був. Більшість із нас і я зокрема тоді вперше потрапили на стадіон-стотисячник. Нехай трибуни Республіканського тоді були майже порожніми, але то було вражаюче. Втім, на тих емоціях ми вирвали сенсаційну нічию 1:1. Цим результатом ми спричинили в Стрию справжній фурор. Люди не могли збагнути – як їхня, фактично сільська команда здатна не програти великому "Динамо"?
- Якщо не помиляюся, ви тоді на своєму лівому фланзі протистояли Олегові Лужному.
- Від того, що відбувається, Олег був явно не в захваті. Звичайно, він робив усе, щоб мене залякати. Особливо лютував він у Стрию, після того, як "Скала" повела в рахунку. Ще трохи і я ризикував залишитися без ніг. Ви ж знаєте Лужного – коли він програє, то страшна людина. Він й без того під час матчу не говорить, а кричить. У Стрию він був заведений подвійно, бо ще й мама приїхала на матч, дивилася на все те з трибуни. Олег Саленко забив нам переможний м’яч лише в додатковий час. Народу на невеличкому стадіоні тоді було неймовірно багато. Ті, хто не потрапив на трибуни, сиділи на деревах. Краса! Той матч – то пам’ять на все життя. Ми, молоді хлопці 1971-1973 років народження б’ємося з київським "Динамо"! Пізніше Володя Шаран розповідав, що говорив Безсонову: "Васильовичу, їдемо в Стрий". "А це де?" - перепитує той.
А Лужний своєю бойовитістю мені імпонував завжди. Він не змінювався ніколи – ні на початку 90-х, ні у 1998-му, коли в "Динамо" вже потрапив я. То був лідер команди. Спробував би хто йому під час гри не віддати м’яча! За тактико-технічними діями він був одним із лідерів команди, хоча й виступав на позиції правого оборонця. Зазвичай найвищі показники ТТТД мають футболісти середини поля. Але спробував би хто не відпасувати на Лужного, коли той просив – почув би про себе все, що сказати можливо і неможливо. Шкода тільки, що ніяк Олег не може реалізувати свого тренерського таланту.
- У нього ж амбіції – кого-небуть тренувати він не піде.
- Теж правильно. Мати прізвище Лужний, бути легендою українського футболу і тренувати івано-франківський "Тепловик"? Зрозуміло, що Олег має працювати в серйозному клубі. Тільки ось зачепитися ніде не вдається. Поки що.
- Та повернемося до карпатівського періоду вашої кар’єри. Степан Юрчишин якось розповідав UA-Футболові, що бідося тоді була страшенна, люди місяцями не отримували заробленого, хоча грали за копійки.
- Преміальні нам тоді виплачували коврами, телевізорами. Чим завгодно. Грошей майже не бачили. Зрозуміло, що в таких умовах на більше, ніж боротьба за виживання, розраховувати не могли. Поліпшилася ситуація лише в другому чемпіонаті, коли "Карпати" почав фінансувати Богдан Кобрин, а тренером команди став Мирон Маркевич.
- Але ви довго під керівництвом Мирона Богдановича не грали.
- З другого кола повернувся у "Скалу". Восени провів за "Карпати" 13 матчів з 15-ти, а потім виникли непорозуміння з тренером. Я захворів, але дуже хотів грати. Маркевич мене не поставив, а я образився. Стосунки зіпсувалися і я вирішив піти. Так часто міняв у своїй кар’єрі команди саме через те, що хотів грати, а не сидіти на лаві. Трохи терпіння бракувало. Оскільки ж запрошень завжди мав чимало, довго на одному місці не засиджувався. При цьому гроші мене не сильно цікавили. У тому ж Стрию заробітки були не надто великі. Мене влаштовувало, що була змога постійно грати. Власне, тим відрізнялося все наше покоління. Нині повторюю своїм футболістам: "Спершу заграйте, а потім все у вас буде – машини, квартири і купа грошей". Бо нині ж так повелося, що люди спершу хочуть отримувати великі зарплати, а потім грати.
- Але ж воно як виходило? Андрій Покладок з Богданом Стронцицьким вже грали в основі "Карпат", Андрія Гусіна транзитом через Росію взяли в "Динамо", Василь Кардаш отримав запрошення від Леоніда Буряка і перейшов у "Чорноморець". А ви залишалися у першоліговій "Скалі".
- Така доля футболіста. Спочатку я потрапив у "Карпати" першим поміж усіх, кого ви згадали, а потім змушений був зробити крок назад. Повинен сказати, що ті матчі проти "Динамо" допомогли зробити кар’єри багатьом із нас. Я ж у Стрию провів весь 1993-й, а потім отримав цікаве запрошення з Івано-Франківська. Наше "Прикарпаття" тоді збиралося повертатися до вищої ліги.
- Мабуть, праві ті, хто каже, що такої команди, як у середині 90х, у Франківську не було ні до, ні після того.
- Старші люди кажуть, що конкурувати з цим "Прикарпаттям" міг хіба "Спартак" кінця 70-х – початку 80-х років. Хоча можу говорити лише про нас. Ми тоді рекорд першої ліги встановили – 21 матч без поразок. Трималося це досягнення довго. Ігор Юрченко тоді створив гарний сплав молодості й досвіду. Поряд зі старожилами на кшталт Ярослава Ватаманюка, Сергія Турянського, Романа Григорчука, братів Миколи та Ігоря Юрченків грали такі талановиті хлопці як Андрій Хомин, Павло Іричук, Михайло Старостяк, Петро Русак. Всі місцеві. Ігор Юрченко тоді граючим тренером був. Коли він у своїх 34 виходив на поле, виникало враження, немов Ігореві 18. Він постійно стелився в підкатах, весь брудний. Поряд з такою особистістю ти, молодший на 12 років юнак, не міг відбувати номер і викладався максимально. Юрченко для всіх нас був авторитетом. Натомість молодший з братів – Микола – був, мабуть, талановитішим, але й лінивішим.
- Кажуть, любив випити.
- Не сказав би. Розумієте. Усі футболісти п’ють. Інша річ, що є гравці, які вживають багато. Юрченко-молодший до таких не належав. Микола був технічним, м’яча у нього відібрати було неможливо. Але бігати не любив. Особливо мучився, коли розпочиналися збори і тренер давав навантаження. То Ігор носився так, немов хтось зачепив йому в одному місці мотор. Може, саме за брата в обороні й відпрацьовував (посміхається). Коли двоє Юрченків грали у центрі, пройти нас було майже неможливо.
…Зрозуміло, що те "Прикарпаття" трималося на зусиллях Анатолія Ревуцького, котрий перевів клуб на професійну основу ще в 1989-му. Ця людина жила футболом 24 години на добу. Постійно їздив, з кимось домовлявся, знаходив гроші іноді з допомогою бізнесу, іноді через бартер. Планка була піднята високо. А отже й витрати були відповідними. То молодь могла грати з прицілом на майбутнє. Старшим футболістам треба було платити й платити непогано. Ревуцький має дар керівника, дар, з яким треба народитися. На той час "Прикарпаття" в фінансовому аспекті стояло дуже міцно. Звісно, то були не ті суми, які крутяться в сучасному футболі, але все ж. Коли команда вийшла до вищої ліги, Ревуцький вибив для футболістів шість чи сім квартир. Дехто отримав машини.
- У ті часи команда-господар мусила попіклуватися також про ґречний прийом суддів.
- Безперечно (усміхається). У ті часи клуб, який ставив перед собою якісь завдання, мусів вмикатися на всіх фронтах. Дрібниць не було. То за умови, що тоді й рівень суперництва був у порівнянні з нинішніми часами помітно вищий. Бо команди грали за рахунок того кадрового потенціалу, який був закладений у часи СССР. Потім були роки занепаду, плоди яких ми пожинаємо зараз. Нині дожилися до того, що в другій лізі грає не хто того заслуговує, а хто там може грати. У 90-ті, крім вищолігового "Прикарпаття", у другій лізі виступало відразу шість команд з Івано-Франківщини.
- А "Прикарпаття", повернувшись в елітний дивізіон влітку 1994-го, теж там не загубилося.
- Могли виступити й ліпше. Але ж амбіції футболістів росли, нас помітили й керівництво не встояло. Зрештою, то й правильно, бо гравці прогресували і не могли засиджуватися на місці. Ціла група футболістів розлетілася одночасно: Старостяк опинився в "Шахтарі", я в "Дніпрі", Русак з Романом Русановським – у "Чорноморці" з Новоросійська, Тарас Ковальчук – у московському "Локомотиві", Олег Рипан – в "Ростові", Іричук – в "Уралані". Якби ось цей кістяк з уже не зовсім молодих, а цілком сформованих гравців залишився, ми могли претендувати на місця в першій п’ятірці. Але Ревуцький мусив за щось утримувати команду. В Івано-Франківську немає заводів і шахт. Викручуватися клуб міг за рахунок продажу футболістів.
- Скільки за вас заплатив "Дніпро"?
- Точно не знаю, але казали, наче 100 тисяч доларів. На той час то була серйозна сума. Вочевидь німецький наставник дніпрян Бернд Штанґе звернув на мене увагу під час матчу заключного туру чемпіонату-1994/1995, у якому ми саме на полі "Дніпра" й грали. Я тоді проявив себе дуже добре.
- Навіть такі досвідчені гравці як Сергій Ковалець говорили, що співпраця з Штанґе змінила їхній світогляд.
- Розумієте, роками ми жили за зведеною в совєцькі часи штучною стіною, коли все заборонялося, кожен крок відслідковувався. Того не роби, туди не ходи, тут не стій тощо. Ці обмеження одначе не допомагали, футболісти порушували режим, але все приховувалося. Штанґе ж дозволив нам більшість того, на що десятиліттями було накладене табу. Приміром. Приїхали на збір до Бразилії, а Бернд каже: "Як то ми будемо тут і не побуваємо на карнавалі?" Для нас то був шок. Досі нас впродовж зборів закривали на базі чи в готелі. Нічого іншого окрім як спати чи тренуватися не дозволяли. Коли завершився перший день збору в Німеччині, Штанґе поставив нам по келиху пива. Ми не повірили. А Бернд каже: "То від мене, а ще по келиху можете купити самі". Ще одне одкровення, адже досі на зборах з напоїв дозволеними були тільки молоко і кефір. Зрозуміло, що рамки бути повинні. Але Штанґе дав нам зрозуміти, що ми теж люди і маємо право розслабитися.
Штанґе добре розмовляв російською, любив, коли на клубну базу приїздили наші дружини. Він їх збирав разом, щось постійно розповідав. Наші кохані любили тренера більше, ніж ми. Іван Вишневський, який тоді був асистентом наставника, проводив тренування, а Бернд приділяв увагу жінкам. Мабуть, за те, що він постійно наполягав, щоб дружини до нас приїздили. До того ж наші тренери знаходитися жінкам поряд з чоловіками у час підготовки забороняли категорично.
- Також у тому "Дніпрі" були одні з перших леґіонерів українського футболу.
- Бразилець Емерсон не запам’ятався мені майже нічим. Зате німець Андреас Зассен – хороший футболіст, але належав якраз до тієї когорти людей, які п’ють дуже багато. Не горілку, але пиво Андреас пив, наче воду. Причому сам, без компанії. Сидів у барі й тільки говорив офіціантові: "Бір, бір, бір…" Власне, ця звичка його й згубила (у 2004-му Зассен помер у 36-річному віці – авт.). Штанґе намагався якось вплинути, завжди вказував Андреасові на зайву вагу, але той за голову не брався. Зрозуміло, що грав Зассен нечасто. Навіть не тому, що пив. У нас тоді команда була неймовірна – досвідчені Володимир Багмут і Володимир Горілий, Скрипник, Полунін, Шаран, Захаров, Євтушок.
А ще нас Штанґе шокував, організувавши матч зі збірною Бразилії, чинними чемпіонами світу. Причому як то було? Бразильці ж не могли грати з клубом, то Бернд зателефонував у Київ, домовився, щоб ФФУ погодилася, що "Дніпро" виступатиме під маркою збірної України. Увагу до себе відчули ще до гри. Нас відразу попередили, щоб без потреби з готелю не виходили, бо вболівальники нас своєю увагою розтягнуть. Ці люди, можливо, не відали, де та Україна знаходилася. Але до нас була прикута увага як до суперників їхньої збірної. На передігрове тренування прийшло п’ять тисяч глядачів. Коли їхали на матч, кілометри за три до стадіону водій опустив на вікна чорні штори. "Не підіймайте їх, бо може камінь прилетіти" - каже. Сам водій теж дивився на дорогу через невеличке віконечко. На трибунах 65 тисяч глядачів, можете уявити наш моральний стан перед матчем? "Не хвилюйтеся, покажіть усе, що вмієте" - налаштовував перед матчем Штанґе. В підсумку ми виглядали справді непогано і поступилися лише 0:1. Єдиний м’яч нам тоді Савіо забив. Пишалися собою, бо думали, що нам накидають шість-сім.
- У тому матчі начебто дуже сильно відіграв Святослав Сирота.
- Так, Славік і Полунін. Коли тренера бразильців Маріо Заґало попрохали виділити когось з гравців у складі команди-суперниці, він сказав, що Андрій міг би грати в будь-якій європейській збірній. Я тоді грав на своєму звичному місці – лівого півоборонця. Піді мною в обороні діяв Вітя Скрипник. До речі, я тоді Володю Шарана любив "притравити". До мого приходу справа в середній лінії грав саме він. Коли ж з’явився я, Володю перевели на позицію "під нападником". В новому амплуа Шаран за підсумками першого кола чемпіонату-1995/1996 став найкращим бомбардиром "Дніпра". "Бачиш, Володю, якби я не прийшов, ти б не почав забивати" - жартував.
- А в другому колі вас у "Дніпрі" вже не було.
- Пішов, бо клюнув на дуже привабливу пропозицію від Павла Яковенка. Павло Олександрович тоді збирав в елістинському "Уралані" команду на основі українських виконавців. У мене ж тоді якраз з’явилася сім’я, а з нею – потреба нарешті щось у футболі заробити. Футбол футболом, але хотілося придбати комфортне житло. Зізнаюся, коли мені змалювали ті умови, які створив в Елісті мільярдер Кірсан Ілюмжинов, закрутилася голова. Крім мене, за "Уралан" виступало ще семеро українців. Ті два роки були з навантаженнями Яковенка немов службою в армії. Але ж витримав і раз виступав до 40-ка років, то можу сказати, що той досвід боком мені не виліз. А може й був корисним. На тренуваннях у Яковенка люди плакали. Не дивно, що Павло Олександрович брав у команду футболістів виключно фізично витривалих.
Зрештою, мені завжди щастило на тренерів, які славилися великими навантаженнями. Усі таке практикували, крім Штанґе, хіба. Бернд робив акцент на роботу з м’ячем і на підготовці через матчі. Навіть зі збірною Кувейту, коли ту тренував Валерій Лобановський, встигли зіграти. Власне, практика показує, що на підготовку через матчі зараз переходить уся Європа.
- З Ілюмжиновим за два проведених в Елісті роки встигли поспілкуватися особисто?
- Я був його любимчиком. Ми, українці, відправляючись у Калмикію, не знали, куди їдемо. Думали, там невелике містечко, а потрапили у степи. Навколо – махрова совдепія, але діватися було нікуди, бо контракти уже підписані. Тим паче, що після підписання ми Елісти тривалий час не бачили. Вперше туди потрапили перед стартом чемпіонату, а до того перебували на зборах у Сочі. Втім, потихенько втягнулися. Я грав в основі, на звичній позиції лівого півоборонця. Місцеві вболівальники мене полюбили і навіть дали прізвисько на честь калмицького народного героя Бембя. Власне, та симпатія простих уболівальників впала в око й Ілюмжинову. На наших матчах Кірсан Миколайович бував нечасто, але коли приїздив, то ніколи не демонстрував зверхності. Поводився просто. Пізніше, повернувшись в Україну, показував родичам фотографії. "То хто такий?" - питають. "Мільярдер" - відповідаю. "Та який то мільярдер? Якийсь простий калмик".
Власне, Ілюмжинова за те й поважають, що він фактично тримає всю Елісту. Але живе скромно. Принаймні тоді Кірсан Миколайович мешкав у дво- чи трикімнатній квартирі, його дитина ходила в звичайну школу. Не знаю, можливо, за кордоном в Ілюмжинова теж є палаци. Та в Елісті він волів своїх багатств не демонструвати. Тільки на "лімузині" їздив.
Футболістів "Уралана" Ілюмжинов не обділяв ніколи. Виплачував щедрі преміальні, а коли вийшли до вищої ліги, кожен гравець отримав по автівці. В Україні тоді такі гроші не водилися в жодному клубі, навіть у "Динамо". Врахуйте, що тільки премія за перемогу сягала близько тисячі доларів. Для 1996-го то були дуже серйозні кошти. Оскільки ж команд у першій лізі багато, то заробляли ми пристойно. А у київському "Динамо" тоді зарплати дорівнювали 1200 доларів. Власне, за чим їхав до Елісти, того й домігся. Коли повернувся в Україну після двох років виступів за "Уралан", купив дві квартири. В Івано-Франківську, бо свого життя поза межами цього міста не уявляв ніколи. Не покинув би його й зараз. Франківськ комфортний для життя, в останні роки його ще й неабияк причепурили, зробили європейськішим. У нас спокійно. А у Києві побуду два дні й ті постійні затори, те людське море, вічний поспіх починають втомлювати.
- У складі "Уралана" в російській вищій лізі ви після двох років у команді так і не грали. Чому пішли?
- Пам’ятаєте, яка у мене була мрія? Тож коли отримав запрошення з "Динамо", то навіть не вагався. Точніше, перше запрошення з Києва отримав ще наприкінці 1996-го, коли команду очолив Валерій Лобановський. Навіть підписав з "Динамо" контракт. Але "Уралан" вимагав за мене компенсацію згідно існуючих тоді коефіцієнтів. Вийшло, що коштував я трохи дорого. Григорієві Суркісу це не сподобалося, у мене з ним навіть виник невеличкий конфлікт. Я сказав, що грати в "Динамо" ще не готовий, а Григорій Михайлович наполягав: "Мусиш". Врешті зійшлися на тому, що затримуюся в Елісті ще на рік. Якщо буду потрібен "Динамо" й після того, мене запросять знову. Власне, 1997-й відіграв у складі "Уралана" на одному диханні й пропозиція від Суркіса залишилася в силі.
- Які були перші враження від роботи під керівництвом Лобановського?
- У ті часи мене запитали в інтерв’ю: "Як вам навантаження Лобановського?" Відповів коротко: "То не навантаження". Я вже й забув про ті слова, як Валерій Васильович викликає: "Володю, ти що сказав?" Пригадав і почав розповідати Лобановському, які навантаження у Яковенка. Валерій Васильович слухав мовчки і перезирався з Анатолієм Пузачем. Вони не могли второпати – видумую я чи кажу правду. Але розрядив ситуацію Кирилович: "Васильовичу, ти що Пашку Яковенка не знаєш?"
Була у Павла Олександровича така вправа – "човник" називалася. Нею тренер перевіряв нашу фізичну витривалість. Від одних до інших воріт треба було пробігти на максимальній швидкості до інших якомога більше разів. А то ж Калмикія, на дворі – страшенна спека. Десь на колі 55-56-му футболісти почали падати, немов хтось "скосив" їх автоматом. Хлопці втрачали свідомість. До кінця добігли лише найвитриваліші – я, Сашко Кирюхін і Льоша Смертін. Після того тесту я відразу побіг до власника клубу – прохати, щоб відпустив з команди. "Володю, що сталося?" – питає той. "Подивіться у вікно" - кажу. Той дивиться, а на полі лежить майже два десятки футболістів. Ілюмжинов з жахом вибіг і не міг второпати, що сталося. У цей час лікарі бігали, мов ошпарені. Давали хлопцям нюхати нашатир, приводили їх до тями. Коли розповів про цей випадок Лобановському, той жахнувся і почав рахувати кола. "Це неможливо!" - каже.
Жарти жартами, але коли ми з "Ураланом" їхали на збори, то мріяли про те, щоб вижити до сніданку. Нам на піску проводили такі руханки, що ті, хто їх витримував, вважали себе щасливчиками. Настрибаєшся так, що вже нічого не хочеш. Після того інших два-три тренування вже не лякали. Гра для нас була відпочинком. Ми очікували на матчі з нетерпінням. Бо там не було навантажень. Зрештою, Яковенко розумів, що матчів у сезоні багато, грати (особливо вдома) доводилося під пекучим сонцем. Завдяки підготовці ми перебігали суперників у стартових 15-20 хвилин настільки, що в решту часу їх на полі просто не існувало. Яковенко зробив ставку на фізичну витривалість і запросив відповідних футболістів.
Після Павла Олександровича до навантажень Лобановського був готовий сповна. Зате для Кахи Каладзе, який прийшов одночасно зі мною, усе, що з ним робили на тренуваннях, стало шоком. На тренуваннях він блював, втрачав свідомість. Але теж звик. До навантажень можна адаптувати будь-який організм. Інша річ, що у кожного є своя планка.
- У "Динамо" вашим конкурентом за місце в основі був Віталій Косовський, майже незамінна у ті часи для Лобановського постать.
- Віталій грав дуже сильно. Та ще й треба враховувати, що експериментувати Лобановський не любив. Якщо людина грає, він міняти її не буде. Сидячи в запасі, мусив терпіти і очікувати свого часу. Але мені чекати не хотілося. Підійшов до Лобановського і кажу: "Хочу грати". "Чекай, - відповідь була короткою. – Шанс буде". Але я волів перейти на умовах оренди в "Шахтар". Зрозумів, що поспішив, коли почув звістку про травму Косовського.
- Шкодували?
- Але така футбольна доля. В Донецьку теж був цікавий етап кар’єри. Хоча, звісно, "Шахтар" тоді був не настільки сильний як зараз. Залишитися вартувало, щоб довше попрацювати під керівництвом Лобановського. Васильович мені імпонував тим, що часто розмовляв з футболістами. Похмурий, завжди викликав і бурмотав: "Ты должен сделать то-то и то". В Лобановського все ґрунтувалося на цифрах. "Розбори польотів" відразу після гри він влаштовував вкрай рідко. По завершенні матчів нас як правило додому не відпускали, а забирали на базу. Наступний день розпочинався з розбору гри, потім – сауна і басейн. Лише потому було півдоби чи доба на відпочинок.
При Лобановському розбиралося кожне тренування. Дані приносили невдовзі. Приміром, Ковалюк працював у парі з Белькевичем. Показники одного й іншого – перед очима. "Тебе не було на тренуванні" - каже Васильович. "Як не було?" - питаю. "Дивися – в опонента цифра така. А в тебе нижча". І що ти заперечиш? Ніби бігав. Старався, але математичні показники погані. Для Лобановського тактико-технічні дії були на першому місці. У когось із тренерів були любимчики, а Васильович опирався виключно на цифри.
- Тобто у Лобановського улюбленців не було?
- Були, звичайно. Приміром, Гусін, з якого він зробив футболіста. Втім, якби Андрій не допрацьовував на тренуваннях, місця в основі він би не бачив. Не відповідаєш вимогам – резерв, "Динамо-2", "Динамо-3", оренда в іншому клубі.
Якось пішли з хлопцями в боулінг-клуб на пиво. Лобановському доклали. Наступного дня приходжу на тренування. Перед ним Лобановський каже: "У нас є люди, які недопрацьовують" - каже. "Про що він?" - думаю. "П’ють пиво" - чую. "О, зараз почнеться" - майнула думка. Але потім лунає: "Прізвищ називати не буду. До 11-ї в ресторані – штраф тисячу доларів, до 12-ї – 2000, після 12-ї – 4000. Пийте на здоров’я. Все, йдіть тренуватися". За той випадок не був покараний ніхто, але опісля настав повний штиль. Ніхто й нікуди ходити не ризикував. Лише після окремих успішних матчів Ліги чемпіонів могли зібратися в нічному клубі й трохи випити. Та одначе побоювалися, бо впіймає і буде біда.
- У 70-80-ті за моральним обліком футболістів слідкував Михайло Коман. В "Динамо" 90-х теж були спеціально обучені для спостережень люди?
- Таких людей було немало. Приміром, міг нас контролювати один з помічників Лобановського Анатолій Дем’яненко. Зрештою, головним показником було вимірювання тиску вранці. Якщо показники зашкалювали, було зрозуміло, що людина порушила. Втім, таких випадків було вкрай мало. Ми розуміли, де знаходимося. Як важко в цю команду потрапити і як легко з неї вилетіти. Треба мати голову. Безвідповідальних у тому "Динамо" не було. Саме тому кияни й дійшли до півфіналу Ліги чемпіонів у 1999-му. Більше того, досі переконаний, що "Динамо" мало здобувати трофей. То нещасний випадок – вести у зустрічі з "Баварією" 3:1 і зіграти 3:3.
- Як тоді Лобановський сказав? "Команда не повірила, що "Баварію" можна обігрувати 5:1 чи 6:1".
- То ж справді так. Ми й не вірили. "Баварія" приїхала з видатними футболістами у складі. Збагнути, що їх можна громити, було складно. На той момент всі були раді, що вдалося дійти до півфіналу. Шкода, що так. Особливо прикро за Лобановського. У 1986-му він на чемпіонаті світу за схожих обставин програв бельгійцям, а в 1999-му – "Баварії". А то могли бути найвищі досягнення в кар’єрі великого тренера.

За матеріалами:
 
ua-football.com
Контакти
Адреса:

м. Львів, вул. Кн. Ольги,1
тел: (032) 238 27 92
факс: 238 27 93

Директор:

Родак Степан Михайлович,

Заслужений працівник фізичної культури і спорту, відмінник освіти



Футбол

Футбол

У груповому турнірі Євро-2018 відзначився Данило СіканУ грі з «Волинню» Раделицький відзначився покеромФутболісти ЛУФК кваліфікуються до фіналу «Кубка майбутніх талантів»Ременюк і Веремієнко кваліфікувались до еліт-раунду Євро-2018«Карпатівське» дербі-трилер на користь футболістів ЛУФК Роман Дідик запрошений до збірноїДо перемоги над «Скалою» доклався ЛісовикФутболісти-дев’ятикласники ЛУФК очолили турнірну таблицюДанилюк, Мельнійчук і Сікан запрошені на підготовку до кваліфайнраунду Євро-2018Футболісти ЛУФК забивали і пропускали на останніх хвилинахХет-трики Сікана і Раделицького на старті футбольного чемпіонатуЮрій Мокрицький: «Мене побачили і в сьомому класі запросили в спортінтернат»Горох, Данилюк і Сікан запрошені до юнацької збірної на турнір у ПольщіВеремієнко заграє на турнірі у СербіїУ грі з росіянами у Празі жирну крапку поставив Петро Харжевський